Українська археологія: стан і перспективи

Tags

Top Highlights

• Леонідом ЗАЛІЗНЯКОМ — доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу археології кам’яної доби Інституту археології НАНУ, засновником магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія»

• Не знаючи світової археології, розібратися в українській неможливо

• Більшість культурних проявів минулого території України є частиною європейських культурних явищ.

• На півночі України маємо добре відомі світовій археології стоянки мисливців на мамонтів.

• У палеоліті на мамонтів полювали не лише на території України, а й у інших частинах Євразії та Північної Америки. Але житла збереглися переважно в Україні. Наприклад, у Франції, Німеччині палеолітичних стоянок багато, а жител немає. А в Україні їх досліджено більше двох десятків — у Києві Вікентій Хвойка копав Кирилівську стоянку, на Чернігівщині є Мізинська, на Росі — Межиріцька, під Яготином — Добраничівська, на Лубенщині — Гінці...

• А збереглися житла в Україні, бо їх поховав пил, принесений вітром із підніжжя льодовика. Скандинавський льодовик потужністю до 3 км за часів мамонтів сягав широти Мінська.

• Цей пил мав консервувальні властивості й навівався цілими пагорбами, які дуже швидко поховали рештки жител із кісток мамонтів, тому ці житла збереглися до нашого часу. Якби не було лесового пилу, то кістки, найімовірніше, розклалися б, як це трапилося на стоянках Франції чи Німеччини.

• З крижаного щита постійно віяли потужні холодні вітри, які зривали з піщаних рівнин пил і несли на південь. Далі від льодовика вітер втрачав силу, і пил випадав над територією України, формуючи прильодовикові лесові відклади. Їхня товща в Україні сягає 20—30 м.

• щодо індоєвропейської археологічної спадщини

• У наш час переважна частина індоєвропеїстів світу розміщують батьківщину індоєвропейців у степах Східної Європи, зокрема в Надазов’ї та Надчорномор’ї.

• Попри сакральне значення для сучасної індоєвропеїстики степів півдня України згадана наука не стала пріоритетною для українських науковців.

• Єдиний український індоєвропеїст Сергій Конча два роки тому пішов із життя після важкої хвороби, не дочекавшись виходу книжки, над якою працював 20 років — «Індоєвропейці: пізнання доісторії». Про неї культовий археолог пострадянського простору Лев Клейн сказав: «Це краще, що вийшло у світовій індоєвропеїстиці за останні 30 років».

• Загалом, структура Інституту археології передбачає кілька головних напрямів. Є відділ кам’яної доби (це мій відділ, і попри те, що Україна багата на пам’ятки цього часу, там усього десятеро людей); доби бронзи (від Трипілля до скіфів); скіфо-сарматської, античної, ранньослов’янської археології. Є ще два відділи давньоруської археології. Один займається Київською Руссю по всій Україні, а інший — археологією Києва.  За радянських часів археологія закінчувалася на татаро-монголах, бо далі йшло козацтво, а в Москві ця тематика не вважалася актуальною. Ніколи в Інституті археології не було відділу Пізньосередньовічної археології. Тож виникла диспропорція, унаслідок якої пізнє Середньовіччя в нас досліджено мало. З отриманням Україною незалежності звучали пропозиції започаткувати відділ пізнього Середньовіччя чи доби козацтва. Але це питання не вирішено й понині. Хоча останнім часом наші археологи-русисти приділяють більше уваги дослідженню пізнього Середньовіччя.

• Попри негаразди, що супроводжують українську археологію, за часи незалежності вона навіть наростила потужність. Зараз в Інституті археології втричі більше експедицій, ніж було за радянських часів. І втричі більше ми публікуємо наукової продукції, ніж тоді.

• За часів незалежності з’явилося третє джерело фінансування розкопок — кошти зарубіжних колег. Якщо закордонний археолог зацікавився скіфами чи палеолітом України, він може їх досліджувати, але не сам. Іноземець повинен знайти в Україні колегу, який візьме ліцензію (називається «Відкритий лист»), що видається лише громадянам України. Такі міжнародні експедиції в Україні працюють за рахунок зарубіжного фінансування. Це дуже вигідно Україні, бо матеріали все одно залишаються у нас, їх не можна вивезти, а публікація в науковому виданні робиться у співавторстві (іноземець і наш керівник експедиції), але за кошти того ж іноземця. Тож українську археологію фінансують і французи, і бельгійці, й німці, й американці, й японці...

• Різні, бо в них різна спеціалізація. Скажімо, багато років іноземці фінансували розкопки палеоліту Криму, долини Дністра, відому палеолітичну стоянку в Межирічі на Росі. Вже тривалий час французьким коштом досліджується стоянка Гінці під Лубнами. Співробітниця мого відділу — Людмила Яковлєва — разом із французькими колегами вивчає стоянку мисливців на мамонтів, на якій виявили вражаючі житла з величезних кісток мамонтів. За французькі кошти над місцем розкопок збудували величезний ангар, де розгорнули сучасну експозицію.

• Багатство української археології дисонує з традиційно невеликою кількістю українських археологів. У сучасній Україні приблизно 300 активно діючих археологів, що в рази менше, ніж у розвинених країнах Європи. До проблеми нестачі археологів додалося фактичне припинення у 90-х роках минулого століття державного фінансування археологічних розкопок та видання наукових праць. Ці негаразди, разом із появою верстви багатих людей, які скуповують старожитності, та бездіяльністю правоохоронних органів, спричинили розквіт грабіжницького «чорного копу». За останні чверть століття пострадянський простір накрив мутний вал «чорної археології».

• Незаконний промисел старожитностей в Україні в наш час за своїм розмахом значно перевершив масштаб нелегального промислу волинського бурштину.

• територія України вичищена від старожитностей на глибину 30 см. Саме на таку глибину сягає більшість металошукачів.

• Багата археологічна спадщина України, сучасна організація науки у західних сусідів веде нашу археологію до неминучої інтеграції з європейською.